Гомілія Кардинала Сандрі в греко-католицькому в Катедральному соборі в Києві
Проповідь Кардинала Леонардо Сандрі, Префекта Конгрегації Східних Церков, в часі Божественної Літургії в день Торжества святих апостолів Петра і Павла у Катедральному Соборі Воскресіння Христового, Київ – 12 липня 2017 р.Б.
Блаженніший владико Святославе,
Високопреосвященний владико Клаудіо, Апостольський Нунціє,
Преосвященніші владики,
Високодостойні представники влади,
Всечесні отці, Преподобні брати і сестри, Браття семінаристи,
Любі брати і сестри у Христі!
- Я дякую Господеві за те, що Він зібрав усіх нас тут сьогодні, аби звершувати Божественну Літургію в празник святих апостолів Петра і Павла (згідно юліанського календаря) у цьому Катедральному Соборі Воскресіння Христового. Літургійні Таїнства, звершені у візантійській традиції з такою глибиною, дарують нам досвід – як кажуть Отці Церкви – «неба на землі». Тим більше тоді, коли на землі наше паломництво переживає досвід втоми, труднощів та терпінь, як через наші особисті слабкості, так і через ворожий стан в родинному житті чи в цілій країні, як це є зі стражденною Україною в ці роки, ми ще більше радіємо даром присутності Господа, заради Якого б’ється наше серце, сповнене очікування благословення, прощення та миру. Я був поруч із великим Святим Папою Іваном Павлом ІІ, супроводжуючи його у часі історичного візиту до України в 2001 році. І досі пригадую собі його слова, коли він пригадував передання, згідно з яким апостол Андрій, відвідуючи місця, де згодом мало вирости це місто, благословив їх, кажучи: «На цих пагорбах возсіяє слава Божа!», пророкуючи те, що Дніпро мало сталти новим Йорданом через води хрещення князя Володимира, а Київ – новим Єрусалимом, як мати слов’янського християнства на Сході Європи. Ці слова Святого Понтифіка провадять нас серцем і думками до Папи Франциска, який перед моїм від’їздом особисто поручив мені засвідчити вам його близькість та занести його обійми і молитви, разом з Благословенням, яке від його імені уділю всім вам на завершенні цієї Літургії. Він запевняє вас, що ви не є самотніми, що у його серці ви посідаєте особливе місце, і він щиро дякує вам за всі ті молитви, які ви піднесли до Бога у його наміреннях в часі нещодавної великої прощі до Базиліки святого Петра, аби відсвяткувати 150-ту річницю канонізації святого Йосафата: мученика заради любові до Бога, мученика задля єдності Церкви, за якою хочемо слідувати, не здаючись перед жодними труднощами чи людською владою, яка хоче забрати у нас надію на чесне і справедливе життя, у співпраці та наверненні всіх, надію Батьківщини вшанованої у своїй цілісності та примиренної між своїми різноманітними душами та складовими.
- Дозвольмо, щоб Слово Боже, яке було щойно проголошене, стало поживою для нашого життя. Історія святого Павла була представлена нам у всій своїй драматичності завдяки довгому списку тих випробувань, які випали йому через його приналежність до Христа. Можемо сказати, що перший рівень страждань він переживає ззовні: через тих, хто його переслідує, хто його осуджує, хто ув’язнив його, різноманітні державні та військові володарі, які засудили його до тілесних тортур. Це великі терпіння, які одні за одними він переживав, але перед якими зміг витривати. Та є ще витонченіша форма терпінь, яка глибоко входить у людський дух – йдеться про досвід відчуття зради. Він, єврей за народженням, фарисей за освітою, після того, як звернувся із проповіддю перш за все до дітей вибраного народу, перед їх затверділим серцем – звертається до поган. Але у його серці лишається туга за тим, щоб і Ізраїль міг прийняти повноту спасіння у Христі: «Я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх» (Рим 9,3), як він каже у посланні до Римлян. Але Павла зрадили навіть близькі, навіть його брати. Пригадаймо, коли він розповідає про однин із процесів та стверджує, що лиш «один Лука зо мною» (2 Тим 4,11), бо інші його покинули і виявилися нечесними з ним, можливо тому, що були розчаровані його проповідництвом, або, можливо, й тому, що хтось на його біді міг збагатитися. Також і в цих моментах Апостол відтворює у собі риси досвіду Ісуса: слабкість Павла – це, зрештою, злука зі стражданнями Господа і Вчителя. Саме тому в часі особливого об’явлення Господь запевняє його: «Досить тобі моєї благодаті, бо моя сила виявляється в безсиллі» (2 Кор 12,9). У свято апостола поган порівняймо і наше особисте, родинне та церковне життя з тим досвідом Павла, яким він поділився з нами. Незабаром, під час Великого Входу, на цій Літургії будуть принесені через Царські Ворота хліб і вино для Євхаристійної Жертви: це Христос, який дарує своє життя на хресті, і якого Отець воскресив із мертвих. Ми не можемо собі дозволити, аби цей літургійний жест був далеким від нашого життя. Цей хліб, тим більше сьогодні, хоче бути вимішаний із наших терпінь, які ми пережили чи переживаємо, як Павло: із зовні – від тих, хто раніше чи тепер могли заподіяти нам насилля, переслідування, ув’язнення, та із середини – від тих, які мали би бути братами через приналежність до одного народу і однієї віри, які мали би служити спільному благу прозоро і чесно, без корупції чи особистого збагачення, які могли би служити єдності та примиренню, а не розділенню та насиллю. Принесімо у цьому Великому Вході також і нашу потребу та бажання лишатися покірними, як Павло, який хвалиться співучастю у терпіннях Христа зовсім не через свої успіхи чи перемоги. Бо коли ми падаємо у гордість та можемо встати на подіум, що вивищує нас над іншими, навіть не помічаючи те зло, яке ми спроможні вчинити – також і ми перестаємо бути справжніми учнями Христа. Просімо, щоби Дух Воскресіння оживляв не лише дари Євхаристійної Жертви, але через них – також і наші життя.
- І ми сьогодні разом з нашими Єпископами та священиками хочемо повторити наше віровизнання в Ісуса, який є Дорогою, Правдою і Життям, тими словами апостола Петра, які ми почули у Євангелії: “Ти – Христос, Син Бога Живого», щоб і у нас, в силу нашого Хрещення, продовжував промовляти голос Отця, а не тіло і кров, які самотужки не спроможні визнати Божу присутність у Ісусі. Подумаймо про апостола Петра, сповненого ентузіазму та міці, і водночас слабкого та грішного. Пригадаймо, як в одній зі сторінок Діянь Апостолів, Петро, піднімаючись до Храму разом з Іваном, зустрічають каліку, якому кажуть: «Що ж маю, те тобі даю: в ім’я Ісуса Христа Назарянина, встань і ходи” (Ді 3,6). І каліка зцілився і почав ходити. І далі говориться про те, що багато хворих хотіли би, щоб хоч тінь апостола їх покрила, аби зцілитися. Знаємо, що тінь з’являється тоді, коли світло падає на нас, і в такий спосіб відтворює наш профіль на дорозі, по якій крокуємо. Саме голос апостола, якого сьогодні вшановуємо, запевняє нас у тому, що Ісус є Світлом для світу, бо лише Він має слова життя вічного. Та маємо також визнати, що присутність Петра, саме в ім’я Ісуса, продовжує, як і Вчитель, схилятися над зраненнями та ранами людства, аби зцілювати їх. У цьому Торжестві, разом із Петром, як віруючі люди – просімо ласку полишити будь-яке неправдиве світло та продовжувати слідувати за Ісусом, справжнім Світлом. І хай Він наповнює наші серця, зціляючи їх від усілякого егоїзму та гордості, і від усієї ненависті, що шукає помсти. А ще сьогодні хочемо подякувати Небесному Отцеві за ту тінь милосердя, якою Наступник апостола Петра, Папа Франциск, покрив Україну та її народ, страждаючий через війну та через нужденність, яка за нею прийшла. Простягнута рука, якою він хотів стати близьким до ваших потреб, заклик до сумління сильних землі, аби зупинити ворожнечу, прохання солідарності Церков Європи минулого року у збірці для України – заохочують також і кожного з нас, аби як і каліка того дня у Єрусалимському храмі, ми піднялися та продовжили крокувати дорогою історії. Український народ вже в минулому досвідчив, і ми постійно мусимо вертатися до тої свідомості, що навіть тоді, коли хмари ворожості видавалися густими та непроглядними, врешті решт світло проступало і розсіювало їх. Свідченням цього є й той факт, що ми і сьогодні восхваляємо тут Господа та його милосердя. Тож докладімо зусиль також і ми, у нашому малому, аби тримати палаючим світич віри та братньої любові.
- Пречиста Діва Марія, яку за кілька днів будемо вшановувати у часі щорічної всеукраїнської прощі до Марійського духовного центру у Зарваниці, хай завжди підтримує нас своїм могутнім заступництвом: щоб ми повторювали наше «Так» її Синові, Розіп’ятому та Воскреслому, щоб ми не дозволили нікому вкрасти нам надію, та щоб ми були відважними свідками Господа, у дусі правдивої єдності з численними нашими братами, аби світ увірував. Поручаймо в особливий спосіб молитві Пресвятої Богородиці вашого Главу і Отця, Блаженнішого Святослава, якому оновлюю мої братні вітання. І молімося разом за душу того, хто йшов перед ним, дорогого Кардинала Любомира Гузара, поручаючи його милосердю Верховного Пастиря, Господа нашого Ісуса Христа, за Яким він слідував і Якому служив на землі, провадячи Українську Греко-Католицьку Церкву. Амінь.
Please follow and like us:
