ХРИСТИЯНСЬКІ ЦІННОСТІ В СОЦІАЛЬНІЙ УТОПІЇ – Конференція Його Високопреосвященства Архієпископа Клаудіо Ґуджеротті, Апостольського Нунція в Україні, в Київському Національному Університеті ім. Тараса Шевченка, Філософський факультет, «IV Танчерівські читання», 30 жовтня 2018 року.

Є таємничий острів: його назва – утопія. У грецькій мові це означає “не місце”   або “неіснуюче місце”, але якщо вимовляється англійською мовою (оскільки автор, який її описує є англійцем), означає, завжди маючи на увазі грецьку, також “гарне місце”. Його випадково відвідав один чоловік на ім’я Рафаїл Гітлодей (тобто базіка), та розповів про нього під час зустрічей в салоні англійської аристократії.

На цьому острові все відбувається дивним чином: за винятком окремих дозволених випадків, жителі займаються сільським господарством і працюють шість годин на день. Немає приватної власності, тому йдеш і береш те, що потрібно. Навіщо накопичувати або красти, якщо завжди є вдосталь для кожного все необхідне? Міста однакові і всі на однаковій відстані одне від одного; навіть одяг мешканців в усіх однаковий.

Будь-яка політична посада тісно пов’язана з основою, отже являється вибраною та тимчасовою, уникаючи таким чином найбільшого жаху мешканців: встановлення тиранії. Всі однаково зайняті роботою: тому не має ані аристократів ані священиків нероб.

Не існує багатіїв, на відміну від європейського світу «де все вимірюється в грошах (…), заспокоюючи жагу марнославства та розкоші».

Найдорожчим металом є залізо, а золото та срібло використовуються для створення нічних горщиків та ланцюгів для рабів. Дітям дають дорогоцінні каміння, щоб ними гратися.

Одного для відвідати Утопію приїхала група послів, котрих називали також “анемòли”(що означає “зроблені з вітру”, тобто марнославні).

Вони приїздять в прекрасному одязі, покритому золотом і дорогоцінним камінням, їм прислуговують сотні рабів.

На їхній вигляд всі розреготались, бо ці незнайомці з гордістю демонструють саме те, що в Утопії зневажається.

Ось як діти розповідають своїм матерям, кажучи: «Дивися, якою ж нікчемою має бути цей тип, якщо він у своєму віці до цих пір розважається дорогоцінними каміннями та перлами, як дитина». А мама відповідає: «Але ж ні, це мабуть якийсь клоун з посольства».

Коментар Рафаїла дуже ясний: мешканцям Утопії «здається незрозумілим той факт, що хтось може бути захоплений кульгавою красою крихітного каменю, коли він міг би споглядати красу зірки чи сонця; або що він може відчувати себе вищим за іншого, тому що він носить якіснішу вовну, коли ця вовна походить з овець, і якою цінною вона б не була, однак, завжди залишається вівцею.

Так само вважають що золото, по своїй природі будучи непотребом, сьогодні широко вважається ціннішим від людського життя, хоча це саме людина, надала йому таку вартість.

Не кажучи вже про те, що найбільш грубий індивідуум, наділений розумом звіра і такою ж порядністю, може підкорити безліч мудреців хороших звичаїв, лише завдяки наявності великого запасу золотих монет.

При умові, якщо він сам не стане слугою найбільш нікчемного серед своїх слуг, який через зміну законів, або поцілунок фортуни стане власником золота».

В Утопії дуже дивуються, коли дізнаються, що ми, європейці, робимо все, щоб відрізнити дорогоцінну річ від її імітації.

І вони задаються питанням, чому зневажається фальшива річ, яка не відрізняється від тієї правдивої, якщо ефект, який вона приносить, однаково приємний.

 

В Утопії є особливий професіоналізм у лікуванні (звичайно що безкоштовно) хворих людей, так, що люди віддають перевагу лікарняному ліжку ніж домашньому. Невиліковно хворих лікують з максимальною турботою та любов’ю.

Так само в місті, усі їдять разом, а їжу готують по черзі найбільш талановиті жінки. Навіщо ж їсти в дома, якщо цього можна уникнути, і мати їжу набагато кращої якості? Найбільш вишукані шматочки зберігаються для людей похилого віку, в розмовах, особливо важлива думка молодих людей.

Задоволення – це найбільш бажана річ за умови, що нікому не завдає шкоди і не є безсоромною. Їх релігія максимально звертає увагу на щастя та благополуччя. Окрім любові та поваги до інших, і себе потрібно любити та поважати. Бо якщо щастя для кожного, а ти намагаєшся робити його для інших, то чому ти повинен позбавляти себе щастя?

Одним з найцінніших задоволень є спокій, який виникає з усвідомлення того, що поступив правильно. Ідеалом є отримання «божественної відплати вічної і безмежної нагороди», що є набагато цінніше та більше, ніж маленькі щоденні задоволення.

Тіло шанується і добре зберігається. Дійсно, навіщо заподіювати терпіння або позбавляти себе чогось (принаймні, якщо це не робиться заради допомоги іншим), щоб звикнути до важкого життя, яке, можливо, ніколи і не прийде?

Утопісти люблять вести розмови з особливо розумними людьми і з тими, хто подорожував та знає країни інші від своїх власних.

Ставлення до шлюбу дуже серйозне, і той, хто зраджує у подружжі, перетворюється в раба. Жодних статевих відносин перед одруженням. Причина очевидна, з гумором говорить Рафаїл: якщо було б так легко мати сексуальні стосунки поза шлюбом, хто ж одружуватиметься, з усім тим дискомфортом та клопотами, які з нього виникають, беручи до уваги зокрема те, що шлюб є нерозривний? Але горе покинути свою дружину, якщо б у наслідок якогось випадку вона втратила свою красу.

У політичному житті «ті, хто проявляє свої амбіції отримати високі посади, втрачає будь-які можливості їх посісти».

Закони повинні бути нечисленні та зрозумілі, щоб не дати адвокатам привід придиратися та обманювати.

Сусідні народи на певний час запрошують суддів Утопії. Фактично, усвідомлюючи, що вони виконуватимуть своє завдання протягом короткого терміну і не знаючи добре громадян, вони не матимуть спокуси бути підкупленими або бути необ’єктивними в судових процесах. У цьому випадку, по суті, «не існує ані справедливості, ані поняття держави».

Вони відмовляються укладати договори: навіщо народам, розділеним лише пагорбом, це робити, коли сама природа вже зв’язала їх своєю угодою?

Тільки в Європі, «де царює віра і вчення Христа», угоди є священними, з огляду на доброту та правильність принципів і з огляду на повагу до Понтифіків, які зобов’язують до їх дотримання.

Це останнє речення надзвичайно саркастичне, але добре відтворює те, що автор думає про лицемірство, з якою Європа вимагає, як він сам каже, справедливості від людей, тоді як можновладець може мати все те, що лиш захоче.

Війна вважається справою звірів, «хоча жоден звір не практикує її зазвичай так як людина». Саме тому Утопія викликає відразу.

В Утопії існують різні релігії, і всі вони признані, навіть та християнська, до тих пір, поки вона не нав’язуватиме себе іншим, стверджуючи, що якщо вони не навернуться, то будуть горіти в пеклі. Хто сповідує християнство повинен обмежитися до висвітлення його заслуг, не зневажаючи з уїдливістю інші релігії. Нетолерантні караються засланням або рабством.

Священиків повинно бути мало, щоб вони не загубилися у лінивстві. Їх головна заслуга полягає в тому, щоб виховувати дітей та молодь до здорових принципів та вміння навчатися. Кожного з них настільки поважають, що у випадку вчинення ним якогось незаконного вчинку, «його не судять, а залишають на самоті із власною совістю перед Богом». Під час битви вони часто просять, щоб противник був помилуваний.

В церквах немає нічого, що є образливим для релігії інших людей, оскільки храм є один для всіх.

Атеїстів поважають, але вони не можуть займати державні посади, тому що, не вірячи у вічне життя в раю, можуть піддаватися спокусі захищати лише свої власні інтереси.

Рафаїл завершує, нагадуючи, що для нього являється стержнем життя в Утопії: відсутність приватної власності. Ось чому: «В іншому місці (тобто в Європі, у.р.), як ми всі добре знаємо, не робиться нічого іншого як лише говориться про публічні права, але потім дбається лише про приватні права. Проте тут, оскільки немає нічого приватного, серйозно займаються громадськими питаннями».

Прикладом є факт, в якому достатку живуть ті, хто з огляду на вік перестав працювати.

Коли працюється, насправді є трагедією, думати що грошей ніколи не вистачає і стає нелюдським страждання, коли немає можливості відкласти що-небудь на старість.

«Тому чи це не є проявом самоуправства та невдячності, коли держава настільки щедра до так званих дворян, банкірів, спекулянтів чи невдах, винахідників марних задоволень, і не проявляє жодної солідарності для ковалів та вуглярів, різноробочих та візників без котрих вона б взагалі не існувала? Чи не є проявом найбільшої невдячності те, що після експлуатації їхньої молодої сили, поки вони були в розквіті свого життя, коли під тягарем віку і хвороб сил щоразу меншає, вона їх залишає саме тоді коли потребують всього, а за їхні труди та отримані послуги відшкодовує жалюгідною смертю»?

Резюмуючи Рафаїл, продовжує свою думку на тему Утопістів у тому ж руслі: «Багатії використовують свої підступні системи в ім’я держави, тобто навіть в ім’я бідних, і таким чином вони стають законом. Але наскільки все ж таки далеким серцю цих аморальних людей, що жадібно розділяють добра, яких могло б вистачити для кожного, є бажання щастя для республіки Утопія»!

Рафаїл коментує зі своїми товаришами власний ентузіазм від побаченого в Утопії. Зокрема, це очевидно, порівнюючи його з соціальною ситуацією в Європі. Це є темою коментарів під час бесіди.

Центром всього являється принцип: «Мені здається несправедливим з усіх точок зору, що в людини, котра взяла гроші в іншого, потрібно відібрати життя. Наскільки мені відомо, на світі немає багатства яке могло б дорівнювати цінності людського життя».

У дискусії спливають недоліки фігури короля. Він має намір обмежити багатство і свободу своїх підданих: «одне і друге можуть зробити народ менш слухняним перед лицем всесилля та несправедливості, тоді як бідність та втрата допоможуть змусити його стати слухняним та підданим, придушуючи будь-який благородний інстинкт до повстання». Але король існує для людей: який тоді сенс має існування короля, якого ненавидять люди за те, що довів їх до злиднів? Краще щоб зрікся престолу! «Важко називати королем людину, яка любить вести розкішне життя, у той час, коли інші навколо нього страждають і скаржаться. Такий, скоріше за все, є сторожем в’язниці».

Король повинен зцілитися від своїх пороків, жити за рахунок особистого майна, не бути тягарем для інших, пропорційно прирівнюючи витрати до заробітку.

«Своїм далекоглядним правлінням повинен запобігати злочинам, замість того, щоб їх поширювати, а потім намагатися приборкати покараннями».

Доступ до публічних посад за допомогою грошей або інтриги повинен бути незаконним. Якщо це станеться, то той, хто її так здобуває спокушається вдатися до шахрайства та здирництва.

Один з присутніх джентльменів стверджує, що без приватної власності не було б стимулів до дій, заохочувало б до ліні і перекидання власної роботи на інших. Він також захищає західну цивілізацію, стверджуючи, що вона інтелектуально не поступається, ба більше, являється древньою, консолідованою часом і зробила життя комфортнішим, в тому числі завдяки різним відкриттям.

Ідеї, представлені Рафаїлом, можна виразити під час приємної розмови з друзями, але не на засіданні уряду. На це Рафаїл відповідає: «Ось, це те, що я і кажу. Для філософії немає місця на королівському дворі».

***  ***   *** 

Говорити про скасування приватної власності в Країні, яка по-справжньому відчула те, якими були результати комуністичної ідеології, що опиралася на скасуванні приватної власності, здається дійсно безглуздям. Щоправда все ж таки важливим є не захищати окремі фрази-тези, викладені в книзі, але зрозуміти звідки вони походять і чому вони були опрацьовані.

Автором цих думок не є сучасна нам людина, чи літератор який ніколи не відривався від своїх сторінок. Ним являється Томас Мор, народжений 1478 року в Лондоні, де помер в 1535 році.

Він, звичайно, є одним з найвидатніших представників європейського гуманізму, але також є юристом і видатним політиком: був великим канцлером короля Генріха VIII. Відомий своїм гумором, він не завжди був вірним своїм ідеалам вираженим в Утопії, але зумів бути послідовним у своїй вірі до кінця: коли папа відмовився скасувати подружжя короля з його першою дружиною, Катериною Арагонською, а потім, дедалі більше настоюючи на своєму, король відділив Церкву Англії від Католицької Церкви, оголосивши себе головою своєї національної Церкви, Томас не слідував за королем: він пішов у відставку зі своєї посади.

Коли йому було запропоновано підписати присягу «Акт про престолонаслідування», підготовлений Генріхом VIII, він відмовився залишаючись вірним своїй католицькій вірі. Через що був обезголовлений.

Така історія веде нас до серйозного сприйняття щойно згаданих нами ідей. Такий чоловік не міг просто бути жартівником.

***  ***   *** 

Як відомо, гуманізм – це рух інтелектуалістів, який починається від повторного відкриття класичного, грецького та латинського світів, вчитуючись в тексти оригінальною мовою та відкриваючи їхній моральний ідеал.

Після світу, яким був середньовічний світ, який також у своїй космології ставив Бога в центрі всього, він [гуманізм] намагається показати, що людина має глибоку гідність і що її відкриття та виявлення зовсім не є ознакою атеїзму, а радше проявом того, що це саме Бог хотів для людини цю особливу роль у Всесвіті.

Всередині цього руху створився, серед іншого, дух сильного заперечення сучасного суспільства саме в ім’я гуманізму, тобто відкриття наново античної думки, її «пайдеї» чи культури/освіти, а також цінності людської особистості.

Гуманісти перебували один з одним тісному контакті, і одна течія власне займалася описом не стільки ідеального світу, скільки картини, яка демонструє глупість і радикальну несправедливість деяких явищ, якими характеризується реальний світ.

Близьким другом Томаса Мора є Еразм Роттердамський (1466 / 1469-1536), автор «Похвали глупоті», де описує наскільки божевілля саме показує, як світ залежить від нього в багатьох аспектах.

Він також напише ще один невеличкий твір «Скарги миру», в якому мир викриє глупоту будь-якої війни, у часі, який для Європи був одним з найбільш войовничих в її історії.

Томас провів певний час у монастирі, але вирішує що він покликаний збудувати сім’ю. Еразм був монахом-августинцем, і нічого, що бродячим.

Домініканським монахом був Томмазо Кампанелла (1568-1639), автор іншого «утопічного» опису «Місто Сонця», проект якого, також заснований на скасуванні приватної власності, він навіть намагався реалізувати його у своїх рідних краях.

Англіканський священик-парох Джонатан Свіфт (1667-1745), автор роману «Подорожі Гуллівера», який всі діти знають в Європі як книгу пригод, але яка була  однією з найгостріших сатир проти суспільства його часу.

Для мандрівника, котрий стикається з різними цивілізаціями, чи то ліліпутів, чи великанів, чи з тією, де коні є мудрі та шляхетні, а люди дикі, брудні та відштовхуючі, представляють світи, які допомагають йому критикувати ті аспекти, які часто зустрічаються там, де він живе.

Томас Мор помер через обезголовлення. Католики (а тепер і Англікани) визнають його святим мучеником совісті; Еразм Ротердамський блукав Європою і часто терпів голод; Кампанелла був засуджений багатьма судами за свої ідеї; а Свіфт ніколи не здобув визначної ролі, яку він би бажав.

Це всі ознаки того, що панівні сили не любили “утопістів”. Розглядаючи ідеї які вони висловлювали, хоч і в метафоричній формі, стає добре зрозуміло: дуже мало кому вдалося вислизнути з-під їхньої різкої критики, так як сатира здатна це зробити, не щадячи ні аристократів, ні людей Церкви, ні інтелектуалів, пануючих у тогочасній культурі.

Ці ідеї показали протиріччя між тим, що вони сповідували, та тим, що являється ще більш пікантним – першорядною дурістю.

Для гуманістів, насправді, інтелект повинен бути звільнений від гальм і сповільнення тих, хто командує і, перш за все, має право ставити під сумнів ті принципи, які, для того, щоб не змінювати суспільство на краще, можуть вважатися недоторканими.

Зрештою, ви чули, як багато пунктів «Утопії» і надалі є дуже актуальними.

За кожним зображенням знаходиться щось абсолютно протилежне, що практикувалося щоденно в Англії Томаса Мора: суспільство керується лише грошима, багатий принижує і пригноблює бідного, основним заняттям є війна, відсутня будь-яка опіка над хворими, бідними та пенсіонерами, корупція заполонила всі сектори, особливо сектор справедливості, посади купуються, релігійна толерантність невідома, елегантність – це виставка та доказ того, що найогидніший несмак (сьогодні ми б сказали “кітч”) існує, і т.д .

Така критика зі сторони “утопістів” іноді досягала надзвичайної жорстокості: вистачить подумати про «Скромну Пропозицію» автора Свіфта, памфлет, в якому він стверджує (очевидно, провокаційно) що, для визволення Ірландії з біди, в якій вона живе, доцільно добре відгодовувати дітей бідних, які народжуються і після першого року віддавати, щоб їх їли на столах вельмож, смакуючи особливо смачним м’ясом. Таким чином, це дозволить побороти в Ірландії бідність а піднебінням тих, хто її притримує в такому стані, насолодитися смаком.

***  ***   *** 

Спекулятивна теологія не являється їхнім головним інтересом. І все ж віра є суттєвим аспектом, що дозволяє їм виражати себе так, як вони це роблять, а потім відплачувати за наслідки. Давайте підсумуємо деякі з пунктів, які можуть виправдати цю тезу.

Систематичне та строге використання свободи судження для побудови кращого світу, якщо часто надихається стародавніми авторами, такими як Платон в його «Республіці», або Лукіан із Самосати, або Сенека, або Теренцій, має свою основу в поведінці Ісуса Христа, як ми знаходимо це в Євангелії.

Я згадаю тут лише ті протиріччя, які свого часу Ісус мав з книжниками та фарисеями, тобто власниками релігійної (та соціальної) влади.

Ісус виявляє, як через їх буквоїдство у виконанні релігійних законів, фактично приховується жорстокість серця, яка закриває перед ними глибокий духовний досвід та заважає їм, якби в ім’я Божих заповідей, визнати, що Син Божий присутній серед них.

“Лицеміри” – це термін, яким Христос найчастіше звертається до них, показуючи, як Бог вимагає значно більше, ніж вони призначають (і часто не роблять).

Другий приклад маємо під час драматичної зустрічі між Ісусом і Понтієм Пілатом, зокрема в Євангелії від Іоанна: обидва висловлюються вживаючи ті самі терміни, але мають на увазі дуже різні реальності. Пилат, зокрема, покладається на здоровий глузд і логіку політики, тоді як Христос заглиблюється в безодню серця та історії. З уст Пилата не може звучати нічого іншого, як зневажливе питання: «Що таке істина?». І Христос не відповість йому, бо відповідь вже міститься в тому, що він сказав до цього моменту, але Пилат її не зрозумів.

Ця техніка двох рівнів постійно використовується євангелістом Іоанном, щоб показати, наскільки думки Божі нескінченно перевершують людську убогість «через твердість їхніх сердець».

Кульмінацією цього процесу є розп’яття Бога, який прийшов, щоб показати, наскільки він, котрий є любов’ю, хоче бути ніжним та милосердним із своїм створінням, аж останньої краплі крові відданої за нього.

Рафаїл в «Утопії» скаже: «Якби ми відмовилися говорити про речі, які можуть йти протитечії, незважаючи на те, що знаходимося в християнській країні, потрібно було б мовчати про все, що проповідував Христос. Це, як можна зробити висновок з рекомендації учням, щоб кричати з дахів, усі ті слова, які були сказані на вухо, є цілком протилежне тому, що він бажав. Тепер ясно, що більшість його навчань значно віддалені від існуючих звичаїв, чого не скажеш про мої слова, але про це вже подбав певний підступний проповідник, змінюючи його значення (…). «Немає поведінки людей згідної з християнськими принципами», – так собі говорили ці порядні пани. «Отже, давайте ці останні пристосуємо до перших, а вкінці знайдеться зв’язок».

У «Похвалі глупоті» Еразм говорить про “божевілля” Бога та Євангелія (але також великий грецький богослов Ніколас Кабасілас у своєму творі «Життя у Христі», у зовсім іншому контексті, також говорить про “божевільну любов” Бога).

Еразм так коментує: «Сам Христос, щоб допомогти людській мудрості, будучи Сам мудрістю Отця, став дещо нерозумним, коли, одягнувшись у людську подобу, явився як людина. Він також став гріхом, щоб зцілити нас від гріха. І він не хотів вживати ніякого іншого засобу, як тільки божевілля Хреста» (Похвала глупоті, № 65).

Гуманісти, якщо б вони коментували фразу Євангелія «правда вас визволить», вважали би істину як розумне та сміливе використання розуму, так і воплочену Істину: Слово Боже, що стало людиною («Я є дорога, правда і життя», сказав Ісус), яке є джерелом найвижчої свободи, аж до дару власного життя заради інших і заради Бога.

І не випадково Томас Мор сказав своїй дочці Маргарет, незадовго до того як був вбитий: «Його (Божа) благодать зміцнювала мене до цих пір і влила так багато спокою і радості до мого серця, щоб змусити мене повністю втратити усе добро, батьківщину і навіть життя, і не присягати всупереч моїй совісті. (…) Я не можу і не хочу сумніватись у Ньому, моя маленька Маргарито, хоча я відчуваю себе дуже слабким. І навіть якщо б мені треба було боятися пригнічення, то я б пригадав святого Петра, який через свою маленьку віру почав тонути в озері при першому пориві вітру, і я б зробив так, як і він: я б закликав Христа, і молився до нього про допомогу. Безсумнівно, тоді він подав би мені свою святу руку, щоб я не потонув у бурхливому морі».

«Утопія» може бути дуже суворою навіть по відношенні до слабких сторін людей Церкви, але її уява і навіть жарти та насмішки глибоко вкорінені у віру в Христа. Вона не є політичною грою, вона не продається покупцеві який пропонує вигідну ціну, і коли вона прагне уявити собі світ згідний з Євангелієм, вона готова заплатити за свободу до останньої копійки.

Саме через не зрозуміння цього “християнського” послання, багато хто залишався скептичним, коли стикався з деякими виразами або концепціями “утопістів”. Було б глибоко помилковим вважати, що вони мають намір детально описати ідеальний світ.

Їхні наміри – спровокувати тих, хто вважає суспільство таким, яким воно є єдиним можливим світом.

Вони навіть можуть жартувати з себе. Часто деякі деталі, які вони використовують, не мають жодного сенсу або свідомо смішні, як і те, що мешканці Утопії висиджують яйця замість курей, щоб курчата, вилупившись, ходили за ними а не за матерями-квочками.

З іншого боку, той же самий Мор, приведений до шибениці, просить допомогти піднятися: «А спуститися, каже, я зможу сам».

Які спокійні відносини як з життям так і смертю!

Літературним жанром, який використовують “утопісти”, є парадокс. Але перебіг процесу, який я описав згадуючи Євангеліє від Івана, також парадоксальний.

У театральному плані це буде називатися “драматичною іронією”: автор ділиться з глядачем тим, що є невідоме для героя на сцені.

Наша розповідь про Бога є “апоретична”, тобто, така, де два суперечливі аспекти можуть бути обидва присутні.

Про правду ми знаємо, перш за все, те чим вона не є.

Бо ця “утопія” – це “не місце”, Амаурот, одне з її міст, “темний”, Анідрус, її річка “без води”, адемо, “без людей”, їхній князь.

У мові літургії, особливо східній, назви, якими описується Бога, часто будуються так само: “без-кінечний”, “без-смертний”, “не-осяжний” тощо.

Ось ще один аспект, утопії з релігією: невідоме як захоплюючий горизонт пошуків, проти педантистів богословів чи вчених взагалі, які стверджують, що володіють таємницею прихованою у їхніх простих формулах.

В «Утопії» усе відноситься до вічного блаженства в раю. Саме по цій причині (яка сьогодні виглядає сумнівною), атеїсти виключаються з влади в Утопії, тобто ті, хто не вірить в життя після смерті.

Не маючи такої надії, вони працювали б лише для себе.

Окрім такого дещо жартівливого вибору, думка про вічність, про Царство Боже як про суд над містом людей та їхньою вимогою на визначеність, увагу до небесного Єрусалиму, досконалого міста, у світлі якого ми повинні намагатись будувати суспільство, безсумнівно сильно впливає на “утопічну” літературу.

Потужні та загадкові образи долі історії подані Біблією в книзі Апокаліпсису.

Саме в ім’я досконалості вічності дається оцінка історії, оцінюються протиріччя, недоліки, невдалі імітації.

Ідея історії, яка прямує до вічності, присутня в усій християнській культурі. Учений і богослов П’єр Тейяр де Шарден так її тлумачить: призначенням “homo noeticus”, нової людини, прелюдії зближення людства до “пункту Омега”, є Христос-Голова, до якого спрямований гравітаційний рух Всесвіту.

Саме такою є концепція історії – між творінням в Едемському саді та звершенням в небесному Єрусалимі (що одночасно означає поняття індивідуального та соціального життя (оскільки має не тільки завершення, але і мету), а її відносність, дозволяє нам помітити її обмеження та боротися, щоб їх подолати.

І мабуть відсутність цього горизонту в атеїстичному комунізмі спричинило, падіння ідеології “диктатури пролетаріату”.

У такому баченні, сповнення історії вже передбачено на землі.

Тож хто ним керує, набуває майже недоторканість, отримує пророцьку непогрішність. Суперечити йому є богохульством, а протиставлятися – злочином.

Однак у цьому баченні людська особа не є ані священною ані недоторканною, якщо це лише фрагмент маси, а не, як ми бачили в Утопії (але ще перед християнським богослов’ям людського творіння «за образом і подобою Бога»), абсолют, якому ніщо не може протиставлятися.

Також не забуваймо про глибоку різницю, яка існує між тими, хто “мріє” про інший світ, як утопіст, і хто, звичайно, може розпочати з тих самих припущень і дійти до якогось спільного висновку, але на основі системи думки, яку вважає науковою та точною.

Адже утопіст Гуманізму, стикаючись із запереченнями, завжди може відповісти: «Але я жартував».

Коли ж вічність помирає, історія стає абсолютною, тоді ГУЛАГ стає небезпечно близьким до утопії, як місце, в якому змушенні жити ті, хто в ім’я власної гідності, дарував собі свободу нескорення.

І саме це “інакомислення”було здобутком утопістів.